ВЗАЄМОДІЯ З СІМ’ЄЮ У ВИХОВАННІ ДІТЕЙ ЗАСОБАМИ НАРОДНИХ ТРАДИЦІЙ

Ходорчук Жанна Миколаївна,

вихователь ДНЗ (ясла-садок) №6 «Райдуга»

м. Нетішин, Хмельницька обл.

ВЗАЄМОДІЯ З СІМ’ЄЮ У ВИХОВАННІ ДІТЕЙ

ЗАСОБАМИ НАРОДНИХ ТРАДИЦІЙ

Пізнай себе, свій рід, свій нарід,

свою землю, - і ти побачиш

свій шлях у майбутнє…

Григорій Сковорода

Постановка проблеми. Формування духовності дитини як провідної якості особистості - надзвичайно важливе завдання дошкільної освіти. Особливої актуальності воно набуває сьогодні, коли на фоні соціального неблагополуччя зростає дитяча злочинність, збільшується кількість безпритульних дітей.

За свою багатовікову історію український народ створив невичерпні скарби національного родинного виховання. Сьогодні настав час спільними зусиллями батьків та дошкільного закладу відродити благородні традиції родинної педагогіки.

Актуальність родинного виховання очевидна: дошкільні навчальні заклади перебувають у пошуках оновлення змісту родинної системи виховання. Традиційно в нашій культурі поведінка дитини регулювалась у трьох напрямах: стосовно рідних і близьких їй людей; стосовно самої себе; стосовно суспільства в цілому та його цінностей.

Сучасний період розвитку духовності в нашій державі відкриває широкі можливості для оновлення змісту освіти на основі державного виховання, що дає змогу формувати духовно багате покоління людей. У наш час відродження цінностей людини, утвердження морально-етичних надбань національного характеру набуває актуальності. Без вивчення культури свого народу, його історичного минулого, національних традицій не можна говорити про успіх реформації навчально-виховного процесу.

Становлення української державності, інтеграція її до євро­пейської та світової співдружності можлива лише за умови корін­них концептуальних змін в галузі освіти, які передбачають її орієнтацію на людину, націю, духовну культуру, загальнолюдські цінності. Зростання ролі духовності в розбудові нового суспільства вису­ває й нові вимоги до виховання наймолодших громадян України, яке ґрунтується на вихованні національного «Я», національної свідо­мості, на­ці­ональної культури, на що наголошується у Державній наці­она­ль­ній програмі Освіта (Україна XXI століття), Державній націо­на­ль­ній програмі «Діти України».

Одним із найважливіших педагогічних завдань, визначених Законом України «Про дошкільну освіту», є виховання у дітей любові до України, шанобливого ставлення до родини, поваги до народних традицій і звичаїв, державної та рідної мови, національних цінностей українського народу, а також цінностей інших націй і народів, свідомого ставлення до себе, оточення та довкілля. Концепція дошкільного виховання в Україні, сповідуючи історичний підхід до патріотичного виховання дітей дошкільного віку, актуалізує його народознавчі, українознавчі напрями. На це орієнтують і сучасні програми дошкільного виховання. Державним стандартом дошкільної освіти є Базовий компонент дошкільної освіти. Його мета - забезпечення життєвої компетент­ності дитини, до змісту якої входить і поняття «бути громадянином своєї країни, патріотом свого народу».

Концептуальне осмислення основних проблем національної осві­ти переконує в тому, що демократизація, гуманізація неможливі без відродження вітчизняних культурно-історичних, виховних традицій.

Мета статті — з’ясувати роль сім’ї у вихованні національно-духовних цінностей дошкільників засобами народних традицій.

Аналіз останніх досліджень і публікацій.  Духовно-моральний розвиток дошкільника відбувається поступово, значною мірою - в процесі копіювання вчинків дорослих, яких вони люблять і поважають, ототожнюють себе з ними. Шлях до духовності в кожної людини суто індивідуальний. Докази цього знаходимо в родинній педагогіці, яка має багато суспільного в різних народів і в різних культурах.

Безцінним скарбом у вихованні дітей є етнопедагогіка (наука про народний досвід виховання дітей, педагогіку роду і сім’ї, побут, в основі яких лежать особливості національного характеру, що складалися впродовж тривалого часу та під впливом історичних умов), яка завжди стояла на охороні нерозривної спадкоємності духовних надбань усіх поколінь.

Роль і місце народних традицій у вихованні дітей відображено в пра­­цях багатьох українських та зарубіж­них вчених, педагогів, пись­мен­ни­­ків (О.Дух­но­­вича, І.Котляревського, Г.Ско­вороди, С.Ру­­сової, К.Ушинського, Ю.Федьковича, І.Фран­ка, О.Із­ма­­йлова, В.Афа­­на­сьєва, Г.Виноградова, Г.Волкова й інших). Методичний та пе­дагогічний аспекти народознавчої роботи ви­світ­лено у працях сучас­них українських вчених (Л.В.Артемової, А.М.Бо­­гуш, Н.В.Лисенко, Т.І.Науменко, М.Т.Стель­махо­вич).

Кожний народ, створюючи свою виховну систему, звертається до певних іде­алів, заглиблюючись у сивину минулого та ідеал майбутнього. Усі народи світу вносять у вселюдську скарбницю вихо­ва­н­ня свою час­т­ку.

Дитина є продуктом минулого і пророкуванням майбутнього, зазначає С.Холл, є продуктом раси, на тілі якої формується та чи інша особистість [1, с.8]. Виховання такої особистості, наближення її до національного ідеалу - питання, яке турбувало в усі віки всі народи. На наш погляд, національний ідеал - це збірний образ ідеальної людини, в якому відбито національні особливості характеру та поведінки, що ґрунтуються на традиціях, звичаях, історії народу; це взірець, на який повинна орієнтуватися національна педагогічна система у вихованні молоді, орієнтир для поведінки в побутовому та громадському житті.

Українська педагогічна система має свій виховний ідеал, свою мету та засоби її досягнення, які визначаються громадським життям народу, від­повідають його характерові і уявленням про те, якою повинна бути лю­дина в певний період свого розвитку. Видатний укра­їнський філософ Г.Ско­во­ро­да провідною метою виховання визнавав «виховання лю­дини», для чого треба виховувати і серце, і розум [2, с.67]. Цю думку розвиває далі А.М.Щербань, наголошуючи, що виховати людину – це значить «вчити дітей добра і поваги до старших; відданості своїй землі та схилянні перед матір'ю і жінкою; терпимості до чужої думки і милосердя» [9, с.47].

Щоб виховати свідомого громадянина і патріота, треба з малечку прилучати дитину до культурно-історичних цінностей свого народу. І сьогодні, коли відбувається активне повернення до джерел народного буття, до історії народу, до традиційної обрядовості, фольклорного та етнографічного багатства, які сягають у глибину століть, слід з дошкільного віку прилучати особистість до спадщини свого народу. Адже саме дошкільний вік є найсприятливішим для закладання будь-яких основ виховного процесу.

Виховний ідеал українського народу відображено в звичаях та народній творчості, в творах письменників. Він твориться віками і за традицією переходить від старших поколінь до молодших, що його доповнюють і удосконалюють.

Дитина, народжуючись на світ, одразу потрапляє під виховний вплив своєї родини, виховний ідеал якої вже сформовано під впливом старших поколінь і відкореговано суспільством.

О.Кононко пропонує батькам укладати своєрідний сімейний ко­декс, тобто сформулювати систему правил, принципів, яких треба до­три­муватися, турбуючись про те, щоб кожна дитина змогла реалізу­вати і розвинути свої можливості, здібності, прилу­чи­тись до мораль­них цінностей, культури, зростати і відбува­тися як осо­бистість [6, с.31]. С.Рахматова говорить про те, що все, що складає фун­дамент дити­ни їй дають батьки, бабусі й дідусі, і від того, як вони її виховали, що запало їй в душу і розум, залежить якою людиною вона виросте, адже свою модель поведінки дитина частіше вибирає і будує за зразком і типом батьківської [8, с.2-3].

Яскравою сторінкою вияву і розвитку родинних міжпоколінних, оздоровлювальних, трудових, мовних традицій стала доба Запорізької Січі. Посібниками для навчання та виховання підростаючого покоління того періоду слугував козацький фольклор: оповідання старих запорожців, історичні легенди, перекази, думи, пісні.

В українських родинах дітей завжди вчили, що людина невіддільна від свого роду, нації. Головним охоронцем ладу в родинах та суспільних взаємовідносинах, законом буття був звичай, традиція, обряд.

Невичерпне джерело виховної сили, етики українця - наші обряди та звичаї, пов’язані з релігійними святами. Святкування Різдва, Великодня, Трійці, Маковея, Спаса тощо мають бути помітними родинними подіями. Традиції, звичаї і обряди - це наша спільна історія, яка живить та єднає нас.

До традицій треба віднести пісню й танець як два потужні психофізичні чинники вираження морально-етичної й естетичної культурної цілісності душі українського народу. Описи арабських і грецьких мандрівників, “Повість временних літ” ченця Нестора засвідчують веселу вдачу давніх українців, їхню особливу музикальність, пісенність. Людину, яка не знала історії свого роду, вважали безрідною. І дотепер у родинах зберігають письмові спомини, перекази, предмети побуту, портрети та інші матеріали про історичні подвиги своїх предків. Звідси, із поцінування сімейних реліквій, починається любов і повага до свого роду, рідної землі, національних звичаїв та традицій.

Неперевершеною в родинному вихованні є роль матері. Матір люблять, шанують, бо вона дає чуттєві забарвлення родинному життю, стоїть на сторожі доброї, світлої аури в домі. Витоки таких явищ слід шукати в характері українського родинного виховання. Так складалося віками, що вихованням дітей опікується мати. Тому норми поведінки, ідеал людини, характер моралі, спосіб життя українців підпорядковані нормам, що є типовими для жінки. Звідси й ґенетичні риси національного характеру: доброта, щирість, сердечність, гостинність, працьовитість.

Дітей учили чинити так, щоб батькам не було соромно перед людьми. Очевидною є педагогічна істина: ніщо так глибоко не переконує, як особистий приклад батьків та стиль взаємин між членами родини. Недаремно в народі по батьках судили про дітей.

Надзвичайно важливе значення для забезпечення сімейної злагоди і домашнього затишку в українських родинах мав звичай прощати одне одному образи напередодні великих християнських свят. Ідея всепрощення слугувала досягненню гармонії в родинних взаєминах. Виявом шанобливого ставлення до старших за віком було звертання на “ви”. Дуже важко, навіть неможливо, повернути у вжиток таке звертання.

У ході становлення національної свідомості дитина одержує, в першу чергу від батьків, знання про себе, свій народ та його місце в світовій спільноті, історичне минуле і сучасне, про його матеріальну та духовну культуру, символи держави - Герб, Прапор, Гімн.

Традиційно велику увагу в українських сім’ях приділяли вихованню в дітей прагнення жити і творити за законами краси. Одним із важливих засобів естетичного виховання в родині є краса повсякденного життя. Наш народ завжди намагався прикрасити побут, одухотворити працю, облагородити стосунки між членами родини.

За традицією, українці у звертаннях до дітей вживали пестливі форми, що, безперечно, впливали на формування в них доброї вдачі і м’якого характеру. За традицією народної педагогіки, батьки повинні вчити дітей привітності, вихованості в спілкуванні з людьми. Родинна педагогіка застерігає від грубих, брутальних слів, засуджує пусті балачки.

Українці вчили дітей відчувати й розуміти красу праці. Саме вона є мірилом духовних та фізичних якостей людини. З найдавніших часів діти були активними учасниками трудових процесів, разом з дорослими дбали про забезпечення матеріального достатку сім’ї. За давнім звичаєм батьки намагалися передати в спадок своїм дітям знання й досвід виготовлення предметів ужиткового мистецтва і цим плекати в молоді повагу не лише до праці, а й потяг до прекрасного. Зробити парканчик для огорожі, виготовити глечик чи вишити візерунок, цьому треба було навчити.

Неабияку виховну функцію виконували ігри, пов’язані із сімейним побутом. За сумлінно виконане доручення батьки не забували похвалити дитину, щоб вона усвідомлювала важливість свого скромного, але незмінного внеску в спільний побут. Головне в трудовому вихованні — розвинути в дітей свідоме ставлення до праці, нетерпимість до ледарства, байдикування.

Батьки добре розуміли очевидну істину, особливо актуальну сьогодні: якщо активність дітей не спрямувати на корисну працю, вона може проявитися в аморальній поведінці. Водночас виховувалась культура праці: вміння правильно виконувати роботу, планувати її. Навіть участь дітей у вирощуванні квітів, городини, саджанців дерев викликає в них емоційні переживання, таким чином, сприяє психічному розвитку, естетичному і трудовому вихованню.

Отже, немає однотипної методики щодо виховання шанобливого ставлення дітей до дорослих, та і не логічно було б висувати однакові вимоги до різних дітей, використовувати одинакові прийоми впливу у вихованні дітей. А найближчим середовищем для дитини є її сім'я, родина, а вже потім – вихователь і суспільство.

Виклад основного матеріалу. Маючи достатній досвід педагогічної практики, в міру своїх можливостей, мною взято за мету створення цілісної системи всебічного розвитку особистості майбутнього громадянина-патріота України шляхом ознайомлення дітей з культурою, традиціями та звичаями українського народу; а також формування у них почуття причетності до історії та майбутнього свого краю, пробудження і виховання патріотичних почуттів шляхом взаємодії з сім’єю.

Відчуття Батьківщини починається у дитини з відношення до сім'ї, близьких людей - матері, батька, бабусі, дідуся. Коріння пов'язують її з рідною домівкою і найближчим оточенням. Тому необхідно встановити тісні стосунки з батьками вихованців.

Розпочинаю роботу з вивчення впливу атмосфери родинного виховання на формування дитини, її ставлення до праці, трудового укладу: загальну культуру, рівень педагогічної культури батьків, систему взаємин батьків і дітей та їх вплив на виховання дитини. В своїй роботі спираюся на основні народно-педагогічні традиції родинного виховання дитини: вшанування новонародженої дитини і її батьків, бабусь і дідусів, названих батьків та кумів; народні колискові пісні, забавлянки; народні дитячі ігри та пісеньки в перші роки життя дитини, відзначення Дня матусі, днів народження дітей і батьків та ін.

Щоб здійснювати родинне виховання на основі відроджуваних традицій, звичаїв спільно з батьками, з членами родини проводжу відповідну роботу, спрямовану на поповнення їх знань про рід, родовід, родину і значення перелічених понять у житті кожної людини, про особливості родинного виховання дітей через традиції, звичаї, обряди, свята нашого народу.

Природа наділила батьків священним обов’язком виховувати своїх дітей гідними продовжувачами свого роду. Тому, спільно з батьками, навчаю дітей свідомо розуміти святі слова: рід, родовід, родина, навчаю берегти пам’ять про родичів, знати історію свого родоводу.

Пояснюю батькам, що українська дитина ще змалку вміла вітатися, проща­тися. За народним звичаєм дитя вже з року починали вчити "давати чолом", вітаючись із старшими. В укра­їнському селі традиційно вітались як зі знайомими, так і з незнайомими людьми. Першими мали вітатися молод­ші зі старшими. Дітей привчали розмовляти спокійно та лагідно, чемно вислуховувати дорослих, ввічливо звер­татися із проханнями.

Які б форми роботи з дітьми для реалізації поставлених завдань не обиралися, та якщо в сім’ї забули про звичаї, традиції, передані нам у спадок нашими пращурами, діти виростуть спустошеними, без поважного ставлення до членів свого роду, до своїх батьків, до оточуючих.

Тому, значну перевагу надаю проведенню спільних заходів, які допомагають активізувати батьків, з пасивних спостерігачів перетворювати їх на учасників освітнього процесу, виявити інтереси, вподобання кожної сім'ї, забезпечувати наступність родинних традицій. Постійно залучаю батьків до підготовки та проведення свят, проведення виставок сімейної творчості, спільно з батьками проводжу дні іменинника, організовую обмін батьківським досвідом сімейного виховання.

Досить часто чую від дорослих: «Ми такими не були! Що нам робити з дітьми? Як їх змінити?». Тож пропоную батькам зібратися разом з дітьми на вечорі відпочинку, на конкурсах, святах і поринути в світ свого дитинства, побачити і відчути, що він суттєво не відрізняється від світу сучасних малят, які, власне, мають такі самі потреби, що і ми колись, тільки умови для їх реалізації змінилися.

Хорошим засобом родинного виховання дітей дошкільного віку, як уже зазначалося, є свята. Спільно з батьками провела ряд родинних свят: «Батьківські посиденьки», «Колискова мого дитинства», «Квітка сімейного щастя», свято української пісні, вечорниці «Люби, вивчай народний звичай» та інші.

На «Святі української пісні» батьки особистим прикладом, задушевним співом вчили своїх дітей доброти, людяності, любові. Адже пісня, та ще й у виконані батьків, справляє особливий вплив на дитину. Тож і слухали діти затамувавши подих ліричну пісню “Летіла зозуля через мою хату”, жартівливу “А мій милий вареничків хоче”. Опісля відбулося справжнє частування варениками з сиром, маком, капустою.

Продовженням прилучення до української культури стали вечорниці «Люби, вивчай свій рідний звичай», де головними дійовими особами були діти. Дошкільники разом з дорослими імпровізували пісні, які прославляли дівочу красу, красу рідної природи, грали на дитячих музичних інструментах, виконували пісні-ігри “Ой у лузі калина стояла”, “Вийшли в поле косарі”, “Несе Галя воду”.

З якою цікавістю та емоційним задоволенням діти спостерігали та брали участь у розвазі “А нумо, бабусі, а нумо, онуки!”. Разом з мамами вони залюбки готували пиріг до вечора.

Дошкільники отримували і домашні завдання - скласти разом з батьками розповідь на тему: “Який вихідний день мені сподобався найбільше?”, “Яке родинне свято мені найбільше запам’яталося?”.

При проведенні з дітьми бесід, занять, розваг по ознайомленню із звичаями та традиціями організовую роботу таким чином, щоб максимально залучити до роботи батьків.

Враховую в якому стані перебуває в тій чи іншій місцевості передача народних звичаїв та традицій від старших поколінь молодшим. Запрошую людей, які добре знаються на звичаєвому праві, на проведення різноманітних заходів, беручи на себе роль організатора дійств.

Зрозуміло, що основна мета таких зустрічей - показати дорослим на конкретних прикладах суть виховання дітей на родинних традиціях.

Це традиційні народні свята та суто родинні, до яких належать дні народження членів родини, свято народження сім’ї. Тому провела ряд бесід з батьками: “У дитини день народження”, “Сімейне свято”, “Сімейні традиції”. Бесіди проводжу індивідуально з представниками кожної сім’ї. Відрізняються вони формою їх проведенням та активністю учасників.

Так, як в кожній родині свято іменин проходить по-своєму, даю поради батькам, а саме: ніколи не слід забувати, якого віку іменинник. Якщо це дитина дошкільного віку, то це свято повинно плануватися з урахуванням психологічних особливостей дітей. Ласощі, розваги, ігри, показ фільмів повинні довершити несподіваність подарунків-сюрпризів.

Намагаюсь донести до батьків, що дітей потрібно заохочувати з раннього дитинства брати активну участь у вітаннях з днем народження всіх членів родини, готувати подарунки своїми руками у вигляді аплікацій, вишивок, малюнків, що під час виготовлення подарунків у дітей розвиваються найщиріші почуття: доброти, любові та поваги до рідних і близьких.

Під час консультації «Родинні традиції у вихованні дітей» довела до відома батьків, що дітям дошкільного віку необхідно говорити, що людина, яка дотримується народних звичаїв та традицій, непереможна. Вона завжди зможе відстояти свою власну думку щодо національної гідності. Крім цього, дотримання звичаїв та традицій свого народу - суттєва ознака духовної культури особистості.

Старшим дошкільникам пояснюю, що означають слова „звичай” та „традиція”, наголошуючи на тому, що звичай – це загальноприйнятий порядок серед людей, поведінка людей, що склались віками в процесі їх співжиття. Такі правила з часом увійшли в звичку, в побут, в свідомість українського народу. Спілкуючись між собою, українці під звичаєм ще розуміли звичайний спосіб життя, манери, поведінку. Загальні правила культури вихованої людини, прийняті в певному середовищі. В народі кажуть: „Звичай – то другий закон”, якого потрібно дотримуватись і який потрібно шанувати.

Знайомлю батьків з кра­щими зразками малих фольклорних жанрів, правила­ми українського мовленнєвого етикету, навчаю володіти способами їх використання у навчально-виховному процесі. Крім того, залучаю моло­дих батьків до вивчення й використання народного досвіду виховання дітей, до освітнього процесу дошкільного навчального закладу через проведення нетрадиційних батьківських зборів, організацію обміну досвідом родинного виховання.

Провела ряд лекцій і консультацій з батьками на тему: «Який рід-такий і плід», «Українська родинна педагогіка: минуле й сьогодення», «Виховання у дітей національної самосвідомості шляхом розширення знань про родовід та оволодіння багатством рідної мови», «Роль родинних традицій у вихованні дітей», «Пам'ять родоводу», «Що таке пам'ять родоводу? та інші.

Практика свідчить, що одним із головних шляхів підвищення ефективності родинного виховання на засадах народної педагогіки є використання нетрадиційних форм і засобів роботи з батьками, які ґрунтуються на народно-педагогічних традиціях родинного виховання.

Серед них − функціонування консультпунктів з проблем родинного виховання, конференції батьків з обміну досвідом щодо організації раціонального дозвілля дітей, круглі столи щодо взаємодія сім’ї та дошкільного закладу у вихованні дітей засобами народних традицій, семінари-практикуми з відродження національних традицій в родинах, родинні свята у дитячому садку. Вони поєднуються з традиційними, такими як: університети педагогічних знань для батьків, батьківський всеобуч, батьківські збори, вечори запитань і відповідей, збори-практикуми, бесіди.

Практикую і такі форми роботи з батьківською громадськістю як дні відкритих дверей, які проводжу один раз на місяць. На день відкритих дверей запрошую всіх батьків. Вони відвідують групу, де навчаються і виховуються їхні діти, знайомляться з роботою вихователів, ведуть спостереження за працею дітей на заняттях та повсякденному житті.

Після проведеної роботи батьки влаштовують дискусії, де обмінюються думками з приводу удосконалення спільної роботи днз та сім'ї, більшість почали відноситись до моїх порад по-іншому: стали прислухатися і задумуватися, а вдома - все частіше апробувати та перевіряти на практиці. Вони стали більш відвертими при зустрічах; у них з’явилось бажання порадитися відносно виховання своїх дітей, чого раніше я ніколи не спостерігала у даної категорії дорослих. Поступово мої взаємовідносини з батьками стали все більш відкритими та довірливими, що створило основу для єдності виховних впливів.

Отже, можна зробити висновки, що: у батьків зріс інтерес до історії, культури, традицій рідного краю; підвищився інтерес до заходів, що проводяться в групі, і в дошкільному навчальному закладі (конкурси, спортивні змагання, дні відкритих дверей), а також збільшився кількісний склад та активність учасників на таких заходах.

І щасливим буде в майбутньому те суспільство, яке поважатиме свій родовід, берегтиме святість сімейних та народних звичаїв і традицій, залучаючи до цього своїх нащадків.

Список використаних джерел

1. Богуш А.М., Лисенко Н.В. Українське народознавство в дошкільному закладі: Навчальний посібник. – Київ.: Вища школа, 1994. – 398 с.

2. Горохович А. Плекаймо в дитині і розум і душу. – Дрогобич: Бескид, 1992. – 108 с.

3. Грушевський М. Про українську мову і українську школу. – Київ, 1991. – С.45.

4. Поніманська Т.І. Моральне виховання дошкільників: Навчальний посібник. – Київ, 1993. – 240 с.

5. Русова С. Теорія і практика дошкільного виховання. – Львів-Краків-Париж: Просвіта, 1993. – 127 с.

6. Стельмахович М.Г. Українська родинна педагогіка. – Київ , 1996. – 86 с.

7. Сухомлинська О.В. Материнська любов як основа виховання // Початкова школа. – 1993. – № 10. – С.26.

8. Фріднан І. Чи бачимо ми дитину? // Наша дитина. – 1993. – № 3-4. – С.12.

9. Щербань П.М. Педагогіка почуттів: Навчальний посібник. – Київ, 1992. – 47 с.