Методична розробка виховної години на тему " Українські обряди.Сватання".

Українські обряди. Сватання.

Мета. Збагатити знання учнів про обрядові звичаї українців.

Виховувати глибокі почуття любові до пісні, дотепного українського слова.

Сприяти розвиткові творчих здібностей учнів і бажання

берегти свою національну культуру, примножувати ро-

динні традиції.

Обладнання: інтер’єр сільської хати: у центрі стіл, застелений ви-

шитою скатертиною, біля столу лава, справа - піч, ко-

черга і рогачі, поруч- мисник із посудом, на долівці до-

моткана доріжка.

ХІД СВЯТА

Вступне слово викладача.

Народні свята та обряди-система споконвічного життя українців із художніми образами, ритуальними піснями, добрим словом, музикою, танцями. В обрядовості сконденсовано художній досвід народу, його силу духу, світогляд, що становить його національне обличчя, мистецьку самобутність.

Утворенню сім’ї українці завжди надавали великого значення. У характері весільної обрядовості відбилися народна мораль, звичаєве право, етичні норми та світоглядні уявлення, що формувалися протягом століть. Українці кажуть: „ Як склався у людини шлюб, так піде і все її життя”. Ця народна мудрість виходить з того величезного значення, яке надавали шлюбу й сім’ї, особливо у минулому, коли одружувалися на все життя і тільки з однією людиною.

Момент вибору судженого був дуже відповідальним. Дівчина прагнула зустріти обранця, який припав би їй до душі, батьки жадали помічника у домі, громада - голову міцного господарства.

На цьому фольклорному святі ви зможете дізнатись багато цікавого

про те, як у далекі від нас часи знайомились молодята, як обирали собі пару, як

відбувався обряд сватання.

1 ведуча. Шлюб - важлива подія в житті селянської сім’ї. Для дівчини

шлюбний вік за звичаєм і законом визначався з 16-ти, а для хлопця - з 18-ти років. Після 16-ти років хлопець вважався парубком. І коли про нього говорили, що він парубочить, це означало визнання його права на створення сім’ї, на вільне розпорядження заробленими грішми.

Саме в цей час парубки і дівчата починали придивлятись один до

одного, вибираючи майбутнього чоловіка чи дружину. Молодь

спілкувалась у межах свого села, а у містах - у межах вулиці або,

навіть, свого „кутка”.

2 ведуча. Про головні якості парубка чи дівчини( традиційно ними вважались

працелюбність та господарність) можна було довідатись на ярмарках. Батьки нерідко брали туди своїх парубків та дівчат і, звичайно ж, те, що вони майстерно виготовляли: рушники, сорочки, килими, коши-ки. Такий „товар „ слугував найкращою для них характеристикою.

3 ведуча. Звичайно, неабияку роль грала і зовнішність дівчини. Ось як,

приміром, описує українок один із хроністів 17-18 століття : „ Дивна

краса була у місцевих жінок - навіть тих, що належали до нижчого

стану: високі, з правильними рисами обличчя, тіло струнке, рухи

гармонійні, волосся русяве, м’яке, густе І довге, очі світлі - і не сині, і

не зелені - щось середнє між сапфіром і смарагдом, із сильним

блиском; у них почувалася спритність кішки і разом із цим - повне сліз здивування сарни”.

1 ведуча. Найпоширенішою формою шлюбного спілкування були вечорниці -

український традиційний звичай неодруженої молоді сходитися вечорами для розваг у спеціально найманій хаті. При цьому враховувалося, аби господарі були привітні та не було малих дітей. Найчастіше це була хата літньої молодиці.

Вечорниці були спрямовані на вибір молоддю пари по серцю. На ве-

чорницях дівчата шили, пряли, вишивали. Хлопці різьбили, робили

постоли, лагодили дрібний реманент, допомагали дівчатам

ремонтуватати гребні, прядки.

Хлопці і дівчата приглядались, хто працелюбний , спритний до

роботи. Цим якостям надавалось великого значення. Так дозвілля

допомагало краще розпізнати одне одного, виявити гарні і погані

риси характеру. Більшим чином це стосувалось дівчат, адже на

вечорницях кожна могла виявити свої здібності.

Таким чином створювалася громадська думка про майбутню дружину.

2 ведуча. Хлопці та дівчата спілкувалися на людях, тобто перебували під

контролем дорослих. За звичаєм, дівчина наодинці з хлопцем могла

бути лише до заходу сонця. Дівчата берегли свою цноту. Колись уся громада зневажала дівчину, яка давала волю нестримному коханню. Побутував звичай фізично карати хлопця і дівчину за перелюбство. Однак подібні випадки траплялися рідко, оскільки вся система виховання молоді ґрунтувалася на дбайливому, лицарському ставленні до дівчат і наречених.

3 ведуча У так званий період залицяння парубки намагались завоювати

серце дівчини, яка подобалась, недорогими подарунками: намистом, стрічками, сережками, наймали для неї музик. Ось як пише про це Нечуй-Левицький у повісті „Кайдашева сім’я”:

-Мотре! Хто це тобі купив таке гарне намисто?- спитав Карпо.

- Та вже ж не ти,- сказала Мотря...

-А якби я купив тобі намисто, щоб ти сказала?

- Не знаю, щоб я сказала.

- ...Найму завтра музики,- промовив Карпо.

Мотря бачила,що Карпо залицяється до неї... По обіді на в улиці вдарили троїсті музики.. Ніхто не догадався, що він найняв музики для однієї Мотрі.

Надвечір, коли дівчата почали розходитись, пішла додому і Мотря... Карпо наздогнав її.

-А як свисну за садком, чи вийдеш?

- Як вийдуть зорі на небі, я видам матері вечерю та й вискочу на часок у садок..

(Звучить пісня „Ніч така місячна” ).

3 ведуча. Якщо парубок обирав собі дівчину, т о їхні прогулянки були чисто

приятельськими. Але якщо дівчина приймала вибір, то парубок ставав

її захисником і діставав певні права, зокрема право на проводжання.

Домогтися ж права на поцілунок або на те, щоб вести дівчину під руку,

він міг обравши її до шлюбу і повідомивши про це батьків. Від цього

моменту парубок повинен був піклуватись про свою обраницю і

берегти її честь.

( Звучить пісня „Ой у вишневому садочку” ).

1 ведуча. На Україні право вибирати собі дружину цілком визнане за дівчиною.

У неї обов’язково запитували чи згодна вона на шлюб. Тільки

заздалегідь домовившись із обраницею та заручившись згодою

батьків, парубок засилав сватів. Свататися було прийнято у вільний

від польових робіт час ( на М’ясниці та від Паски до Трійці). Сватання завжди виглядало так: два поважні старші господарі, свати або старости, йшли з хлопцем до дому батьків дівчини та просили їх про дозвіл на одруження.

2 ведуча. Свати виголошували довгі й поетичні промови, порівнюючи молодого з

князем, а себе за ловців,які шукають прекрасної куниці. На випадок згоди, старости з батьками обмінюються хлібом і молода припинає хлопцеві до пояса вишиту хустку, а старостів пов’язує рушниками.

3 ведуча. Бували, однак, випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. На

знак відмови вона повертала принесений старостами хліб або ж підносила молодому гарбуза. Тоді про хлопця казали, що він ухопив гарбуза. Щоб уникнути сорому, часом посилали „ розвідника”, котрий мав довідатись про наміри дівчини та її батьків, або йшли свататися пізно ввечері, аби люди не бачили.

( Звучить пісня „ Мав я раз дівчиноньку чепурненьку”).

1 ведуча. „ Прийміть мене,мамо, я ваша невістка ”- такими словами два століття

тому дівчина починала сватання. Згідно з існуючими звичаями, вона

мала на це таке саме право, як і хлопець. Цьому сприяло те,що через

постійні війни чоловіки надовго йшли з рідної домівки, а сім’ю

очолювали жінки. Дівчина пропонувала хлопцеві руку, не заручаючись

його згодою, причому їй дуже рідко відмовляли, бо це могло

накликати нещастя. Про силу цієї традиції свідчить звичай, що існував

у 18 столітті: злочинця, засудженого до страти, могли помилувати,

якщо якась із дівчат висловлювала бажання взяти його за чоловіка. У

кінці 19 століття ініціатива у сватанні цілком перейшла до парубків, а

роль дівчини звелася до сором’язливого колупання печі та подавання

сватам весільних рушників.

2 ведуча. Передвесільна обрядовість включала умовини та заручини. Умовини -

знайомство з господарством молодого. Відбувалось це зразу ж після

успішного сватання. Якщо молодий не мав свого господарства, то він і

не мав права на створення родини. Та все ж, з погляду тогочасної

дівчини суджений мав бути передусім хазяїном, а крім того - врівнова-

женим, спокійним і непитущим. А суджена, з погляду хлопця,

справжньою господинею, працьовитою, а ще й чепурною та привітною.

Сімейне щастя ототожнювали передусім із доброзичливими

взаєминами між подружжям

3 ведуча. Заручини - заключний етап сватання,обрядове закріплення згоди на

шлюб. На заручини до молодої приходили разом із молодим його батьки

та родичі. Всі сідали до столу, а старший староста накривав рушником

хліб, клав на нього руку дівчини, зверху-руку хлопця і перев’язував їх

рушником. Після цього ритуалу молода перев’язувала старостів

рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або

сорочками. Після цього дівчина і хлопець вважалися зарученими і

відтепер не мали права відмовлятися від шлюбу. Спроба відмовитися

вважалася за безчестя.

Викладач. Я впевнена, що ви з цікавістю прослухали повідомлення наших

ведучих. А тепер пропонуємо вам подивитись невеличку сценку, яку

підготували члени літературного гуртка „ Джерело”.

Дійові особи: Прокіп, Одарка, Уляна, Олексій, 1- й сват, 2- й сват.

Інтер’єр української хати.

Одарка. Гляди ж, Улясю - душко, не барись. Пов’яжи стрічки, пришпили

квітку з правого боку, щоб знати було, що молода. Вже й скоро

люди прийдуть. А що ж ми без батька будемо робити? Хоч поганень-

кий, та був. Де він вештається ? О , лиха моя година !

(Чути голосне хропіння. Одарка угледіла сплячого Прокопа).

Дивись!... це він спить! – уставай! Скоро люди прийдуть, давай

порадок. Устань-бо !

( Штовхає його, він встає, позіхає і сидячи дрімає).

Та прочумайся, навіжений ! Кажи лишень, де ти оце вештався ?

Прокіп. (сидячи позіхає) Щось не втямлю,де я був.

Одарка. Та годі тобі: уставай , давай порадок ; адже ти батько.

Прокіп. А , може, і справді, що я батько ?

Одарка. Ну, тепер кажи: чого ти до шинку ходив, коли я не веліла ?

Прокіп. Як чого ? Пояса викупати. Хіба без пояса на сватанні бути?

Одарка. А що ж , викупив ?

Прокіп. Еге ж .

Одарка. Де ж ти гроші узяв ? Мабуть, у тебе є вони ? Так давай сюди. На

сватання треба.

Прокіп. Де узяв ? Зять дав.

Одарка. Зять ? Бач , який добрий! Ще й нічого, а вже й гроші дає. Зосталося

в тебе? А ну-бо, прочуняйся швидше ( ласкаво) та приберись любень -

ко: умийся, щоб хміль пройшов, та підпережись гарненько. Та давай

гроші мені, я сховаю, а після тобі і віддам. Давай пояс сюди, я тебе

підпережу, як змолоду підперізувала. Ти був тоді такий бравий. Чи

пам’ятаєш, як парубком був?

Прокіп. Згадав! Тоді так гарно було!

Одарка (ласкаво) Давай же пояс сюди мерщій, моє серденько!

Прокіп. А що я тобі скажу, моя голубочко, нема пояса в мене.

Одарка. Адже ти в шинок ходив викупати його?

Прокіп. Грошей не було, знов його заставив.

Одарка. ( з болем у серці) Так оце у тебе і грошей нема? О гаспидський чоловік!

Щастя твоє, що не такий час, я б тебе так притасовала, що тебе і чорт

би не впізнав! Та ще, може, не скоро старости прийдуть, а то опісля

серце відійде ( кидається до нього з кулаками). Я тобі, стара собако,

я тобі сиві патли пообриваю!

( Стук у двері)

Ох мені лихо... ( до Прокопа) Сідай, сідай швидше... Цур тобі...

Нехай опісля...

( Знову стукають у двері)

Ох мені лихо! Оце вже старости!( метушиться). Сідай, старий, ми з

тобою як голуб з голубкою. Уляно! Уляно! Іди піч колупай; старости

вже прийшли. Та йди скоріш! ( біжить за Уляною, виводить, ставить

біля печі). Отут стій, та соромся, та почервоній-бо; бач, яка блідна.

Ні на кого не дивись, усе піч колупай.

( Стук у двері).

Ну тепер починай, старий.

Прокіп.( голосно і поважно). Коли добрі люди та з добрим словом, то просимо до

господи; а коли так собі, то вибачайте.

( До хати заходять свати та наречений. Вони приносять з собою хлібину).

Що ви за люди й відкіля, і за чим вас Бог приніс?

1-й сват. Перш за все дозвольте вам вклонитись і добрим словом прислужитись.

Не погнушайтесь вислухати нас. Коли ж наше слово буде не влад, то

ми підемо назад. А що ми люди чесні і без худої науки, то от вам хліб

святий у руки.

Прокіп. Хліб святий приймаємо, а вас послухаємо. Сідайте, люди добрі.

Своїх ніг не турбуйте, може здалека йшли. А з якого царства, з

якого государства?

2-й сват. Ми є люди німецькі, а йдемо з землі турецької. Ми собі ловці, уда-

лії молодці. Раз у нашій землі випала пороша. І пішли ми полюва-

ти усякого звіра. Ходили,ходили,нічого не получили. Назустріч

нам на вороному коню оцей князь ( наречений вклоняється). От

він нам говорить такі речі: „ Ловці, добрі молодці! Услужіть мені

службу, покажіть дружбу: зустрів я не лисицю, не куницю, а

красну дівицю. Їсти, пити не бажаю, достати її благаю. Поможіть,

піймайте, чого душа захоче, усього від мене бажайте.”

1-й сват. Пішли ми по слідам, по усім городам. Ходимо, шукаємо, а її не

впіймаємо. І ось ми по сліду пішли та в ваше село зайшли. Тут

знов пала пороша, ми , ловці-молодці, давай ходить, давай слі-

дить; сьогодні рано устали і на слід напали. Пішов наш звір та до

вас у двір, і з двора до хати; тепер бажаємо його піймати. Певно,

вже наша куниця- у вас у хаті красна дівиця. Нашому слову кінець

а ви зробіть нашому слову вінець. Віддайте нашому князю куни-

цю, вашу красную дівицю! Чи віддасте,чи нехай підросте?

Прокіп. То що будемо робити, жінко? Дочко, а ходи-но сюди на пораду!

Бачите, ловці-молодці, що ви наробили? Мене з жінкою смутили,

дочку пристидили, що скоро піч зовсім повалить... Так ось,що ми

зробимо: хліб святий приймаємо,доброго слова не цураємось, а

щоб ви нас не порочили, що ми передержуєм куниці та красної

дівиці, то ми вас пов’яжемо і тоді все добре вам скажемо. Дочко!

Годі піч колупати, а треба цих ловців-молодців пов’язати.

(Уляна стоїть, колупає піч).

Одарка. Чи ти чуєш,Уляно, що батько каже? Іди ж та давай, чим людей по-

в’язати. А може ти нічого не придбала та з сорому піч колупаєш?

Не вміла матері слухать, не вчилася прясти, не заробила рушників, то

в’яжи хоч валом, коли і той ще є.

( Уляна винесла на дерев’яній тарілці два рушника хрест - навхрест покладені. Підійшла до сватів, низько вклонилася і подала їм рушники).

2-й сват. Спасибі батькові і матері, що своє дитя рано будили і доброму

слову навчили. Спасибі і дівчині, що рано уставала, тонко пряла і

гарненькі рушники придбала.

(Пов’язують один одному рушники)

1-й сват. Робіть же діло з кінцем, розвідайтесь з князем молодцем. Скоріш

його пов’яжіть, а то з хати убіжить.

Одарка. Доню, ти ж мені казала, що на шовкову хустку заробляла. Неси

її мерщій.

(Уляна виносить шовкову хустку)

Прокіп. Дочко, сама хустку нареченому чіпляй та до себе його притягай,

та слухай його та шануй...

(У ляна пов’язує нареченому хустку).

2-й сват. А тепер вклонися, дівчино, батькові й матері, дякуй за хліб, за

сіль, за науку і проси благословення.

Уляна. Спасибі, тато і мамо, що рано будили, добру вчили. Благословіть нас на

щасливе подружнє життя.

( Уляна з Олексієм тричі низько вклоняються).

Прокіп. Благословляємо. Ви не маленькі вже, самі розум маєте і як вам

жити знаєте..

1-й сват. Що ви хотіли,те ми й зробили. А щоб щаслива була ваша дівка, дайте

нам випити горілки.

Прокіп. Просимо милості на хліб, на сіль і на сватання.

(звучить пісня „Зеленеє жито”)

Використана література.

1. Х. Вовк: Студії з української етнографіїї та антропології.Київ „Мистецтво”,

1995.

2.А.Пономарьов : Українська минувщина. Киів „Либідь”, 1994

3.Л.Храплива-Щур : Українські народні звичаї в сучасному побуті. Видавницький

центр „Фенікс”, 1990.

4.І.Коверець: Українці.Свята. Традиції. Звичаї.

5.Г. Квітка-Основ”яненко : Сватання на Гончарівці”, „Маруся”.