Усний журнал « Український калейдоскоп»

Усний журнал « Український калейдоскоп»

1 сторінка « І на тім рушничкові»

Пісня про рушник

Дивлюсь мовчки на рушник,

Що мати вишивала,

І чую: гуси зняли крик,

Зозуля закувала.

Знов чорнобривці зацвіли,

Запахла рута – м ята.

Десь тихо бджоли загули,

Всміхнулась люба мати.

І біль із серця раптом зник,

Так тепло – тепло стало…

Цілую мовчки той рушник,

Що мати вишивала.

Рушник, як ніщо інше, не йшов з людиною все життя – від колиски до могили. Тому що їх вишивали любов ю.

В поле – на оранку чи жнива – без рушників не ходили.

Хліб – сіль теж на рушнику. Рушник – це краса, а краса завжди свято. Людям хотілося свята завжди. Хату будують – сволок на рушнику піднімають, а потім майстрам з удячністю дарують.

А найкращі рушники – весільні. Рушнички весільні – шовком переткані. З ними кожна дівчина чекала милого, чорнобривого, розстеляла їх при повному місяці, щоб милий був гарний, як місяць на небі,життя було ясне, як ясні зорі. Рушників дівчина повинна мати багато. В одній пісні говориться:

У коморі сволок – на ньому рушників сорок.

Біжіте, принесіте, боярів прикрасіте.

Готували рушники різні. Є рушники не відбілені, а з цупких ниток. Такі рушники робили для рук, обличчя, тіла, вони називалися «утирачі». Гостеві завжди окремий утирач подавали, воду на руки зливали, показуючи свою повагу до нього. Не відбілювали і стирачі – рушники для витирання столу, лавок, посуду. Зі стирачем ходили корову доїти, ним накривали хліб чи діжу з тістом. Такі рушники прикрашали непишним візерунком, смужками, мережками.

Але гордістю були покутники – рушники для образів. Для них брали тонке полотно, гарно вибілене. Гарними були і кілкові рушники для прикраси картин, дзеркал, рамок з фотографіями. До рушників пришивали мереживо. Був навіть такий обряд – торочини – пришивання торочок до рушників.

Дівчата раніше добре дбали про свій посаг. Питали потім односельці у свекрухи, чи важка скриня в молодої, тобто скільки напряла, наткала, навишивала. По цьому судили про весь рід, на тільки про дівчину.

А ось цей рушник, по-моєму, найкращий. Які прекрасні квіти на ньому. Це символ радості і довголіття. І як завжди, зустрічаються і червоний, і чорний кольори:

Червоне – то любов,

А чорне – то журба.

Рушники біля дверей та вікон повинні мати обереги, що бережуть оселю від домовиків, які хоч і охороняють житло, та повинні мешкати десь на горищі, в комині, не заходити до людської оселі. Обереги різноманітні, але обов язково мають бути завжди, щоб не пропускали в хату злих духів.

Так гарно, що народні традиції відроджуються, що нарешті ці прекрасні витвори людських рук не будуть лежати в бабусиних скринях, а будуть радувати людське око своєю неповторною красою.

2 сторінка « Хліб – усьому голова»

Виходять учні з хлібом – сіллю на рушнику, з готовими виробами з хліба.

Хліб – як совість…

Правдиві слова.

Я збагнув їх з учнівської парти,

Як ходив після школи збирати

Колоски у нещедрі жнива.

Не відразу і важко збагнув.

(Краще наново азбуку вивчить.)

Думав я: не така вже й величність

Колосок той,

Щоб спину я гнув.

Та помітив старий агроном,

Підібрав, не сказавши ні слова,

Переступлений мною…

І з лоба краплю поту змахнув рукавом.

Він підняв мою совість.

Мою.

Не втоптав, Не ударив, Не скривдив.

Хліб – як совість.

На тім і стою.

До кінця.

До останньої крихти.

Так. Хліб – це все. Це наше життя, наше щастя. Наша совість.

Хліб у народі завжди берегли, цінували, ставилися до нього, як до святині.

Пильнували, щоб хліб не падав додолу. А як упаде, слід підняти, перепросити, поцілувати і зїсти. Якщо так не зробити, будуть великі збитки.

Коли хтось знаходив на дорозі окраєць, не можна було через нього переступати. Треба підняти, обтрусити й покласти на видному місці – птахам.

За гріх уважалося надкусити і недоїсти шматок. Хліб, який залишився після поминок, роздавали людям. Не можна було давати хліб свиням, бо «на тому світі покійному хліба не дістанеться».

Не позичали нікому з дому хліб, коли йшли вперше сіяти, бо не вродить. Перший хліб давали потроху собаці чи котові, щоб людям не вадило.

А весільний коровай, шишки треба скоро з їсти, щоб не засохли, бо в молодих «життя всохне».

Цілушку давали дівчатам, щоб цілували хлопці, а окраєць – щоб любили хлопці.

Про хліб народ створив багато повір їв, казок, приказок, прислів’їв.

3 сторінка « Без верби та калини – нема України»

( Рослинний світ в обрядах і звичаях українців )

Виходять учні з вербовими гілками, калиною, барвінком, любистком.

Мохнатий джміль із будяків червоних

Спиває мед. Як соковито й повно

Гуде і стелеться понад землею

Ясного полудня віолончель і

Заснули води і човни на водах,

Висять рої, як кетяги пахучі,

І навіть сонце, мов достиглий плід,

Здається непорушним…

Літній день на нашій Україні. Тиша. Спокій. Радують око темно-зелені трави на лугах, що пересипані різнобарв ям квітів. Яких тільки немає: і червоні, і сині, і жовті! Які ж вони, ці квіти? Які дерева супроводжують нас усе життя?

Барвінок! Прекрасна, осяйна ця рослина. Цвіте синьо, лист зелений. Барвінок – це символ краси. Здавна вважалося, що ця рослина дарує дівчині вроду. Тож і вмиваються дівчата наваром із барвінку. А ще вівідомий барвінок як приворотне зілля та як символ пам яті. Його висаджують на могилах, з нього плетуть поховальні вінки. Казали, що барвінок оберігає від нечистих сил та чаклування. Тому й вішали цю квітку над дверима й вікнами, щоб злі духи не проникли в хату.

А хто не знає жовтеньких квіточок – нагідок?

Зернятка квітки схожі на ніготь – от тому й нагідки, хоч латинською мовою їх назва звучить як календула. Це квітка – цілитель. Хто має на городі нагідки, той знає, що цвіте ця рослина невтомно все літо, той завжди має під рукою рятівні ліки.

Любисток – улюблена рослина в народі. З нею пов язане повір я, що можна цим гіллям причарувати когось. Шанують цю рослину як оберіг садиби, чаклунське зілля. Здавна українські дівчата мили любистком волосся, щоб воно гарним було, щоб не боліла голова.

« Зацвіла верба – прийшла весна», - кажуть у народі. Вербового квіту ждуть, як і самої весни, завжди з нетерпінням.

Символ краси – пухнасті вербові котики, що звеселяють наше серце, тішать надією.

Верба – одне з найулюбленіших дерев на Україні.

Здавна відомо : де ростуть верби, там чисті джерела води. Верба має цілющі властивості. З їдені ранньою весною вербові сережки вберігали людину від лихоманки, зубного болю.

А у Вербну неділю, освятивши вербу, несуть її додому і б ють нею хатніх, у першу чергу тих, котрі ще сплять. Б ють різками і промовляють:

Не я б ю, верба б є.

За тиждень Великдень,

Будь великий, як верба,

А здоровий, як вода,

А багатий, як земля.

Калина – це наш український символ, давня традиція, окраса нашого побуту. Росте вона в лісах, заростях, чагарниках, на краю шляхів. На привіллі вона розростається у великий кущ. Восени калина виблискує своїми соковитими плодами. У кожній ягоді заховане зернятко, схоже на маленьке серце. Дуже цікаві особливості калини. Цвіте вона на початку літа, коли, хоч і рідко, а бувають приморозки. Можливо, тому й виникло народне повір я: не ламайте

калину, накличете мороз. Недаремно кажуть: «Без верби і калини нема України».

4 сторінка « Усміхніться, люди добрі!»

Проходить конкурс читців гуморесок, лунають жартівливі народні пісні.